Володимир Свідзинський. Поетика мовчання

8 жовтня виповнюється 135 років від дня народження Володимира Юхимовича Свідзинського (1885-1941) - українського поета, одного з найяскравіших і найтрагічніших геніїв ХХ століття. «Поет мовчання», якого Василь Стус згадував поряд із Ґете і Рільке, перекладач Арістофана і Овідія, спалений НКВС у 1941 році.

Поета називають «внутрішнім емігрантом». Він не був репресований разом з іншими представниками «розстріляного відродження», став членом Спілки письменників, його квиток підписав сам Максим Горький. Проте виразною домінантою творчості є поетика мовчання. Василь Стус називав це «способом шляхетної герметизації власного духу», коли треба «Замкнутися, щоб не помилитися у власній суті…».

У 60-х роках, коли багато забутих імен поверталося, Володимира Свідзинського ігнорували, згодом таки опублікували деякі вірші, проте про окреме видання не йшлося. За кордоном видали книжку до 90-ліття поета. Для того, щоб представити ці вірші українському читачеві, професор Василь Яременко зробив фальсифікати рукописів поета – переписані студентами науковця вірші із зарубіжного видання у загальні зошити.

Важливе місце у творчості Володимира Свідзінського посідають казки за народними чи екзотичними мотивами, а також переклади з античних літератур (Гесіод, Езоп, Овідій, Арістофан) та з французької, німецької, польської та російської поезії.

Свідзінський також автор кількох цінних наукових розвідок – про народні промисли Подільської губернії (ткацтво та килимарство), про графічне оформлення старовинних уніатських метрик.

Поетична спадщина поета включає в себе наступні збірки: «Ліричні поезії» (1922), «Вересень» (1927), і останню прижиттєву «Поезії» (1940), яка розпадається на збірку без назви («Поезії» у назві одного з рукописів) і «Медобір». У перших збірках Володимир Свідзінський схилявся до символізму, у двох останніх – помітні елементи сюрреалізму у поєднанні з доброю класичною формою. У творчості поет був далекий від актуальної йому сучасності, що й зумовило негативне ставлення офіційної радянської критики до нього, яка закидала йому перебування «поза часом і простором» і відчуженість його творчості, світовідчування і світогляду від радянської доби.

Поезія – це містика. І її здатність прозирати майбутнє – це річ досить відома і навіть тривіальна. Але все-таки це вражає кожного, хто відкриває для себе історію цього поета.

                                                      Ольга Цикало, бібліотекар художнього абонементу