Ой на Івана, та на Купала…

Купала, чи Купайла — одне з 

найулюбленіших  свят, у якому 

переплелися, наче в запашному 

вінку, прадавні традиції українського 

язичництва зі строгою  

християнською історією.

Справді,  це пречудове свято, подібно до старовинної коштовної монети, має два боки – язичницький і християнський. Цього дня народився Іван Хреститель — пророк,  який сповістив людству про прихід Месії й охрестив Його.  Саме про Івана Хрестителя, чи Предтечу — сказав Ісус Христос: «Серед народжених жінками не поставав (пророк) більший за Івана Хрестителя».  Іван Предтеча був посланцем Бога. Від тридцяти років він проповідував пришестя Сина Божого, нещадно викривав вади суспільства і влади, кликав до каяття.

Невдовзі довкола нього стали гуртуватися послідовники. Як ознаку покаяння і оновлення було обране хрещення – омивання у ріці Йордані. Саме Іван Предтеча охрестив Ісуса Христа і сповістив людству, що на землю прийшов «Цар в ім’я Бога». За Христову віру  Іван Предтеча прийняв мученицьку смерть.  А тепер – про інший бік, язичницький. Святкування Івана Купала супроводжується безліччю традицій і звичаїв.  Давні українці  на початку липня (за нинішнім календарем) відзначали свято Сонця, врожаю, щедрих земних плодів. Наші пращури були переконані, що саме цього дня Сонце набуває потужної життєдайної сили, а вода, в якій світило вранці скупалося, має чудесні властивості.

 Тому й досі вважається, що для краси та здоров’я дуже корисно скупатися вдосвіта на Купала в річці, ставку чи бодай  покачатись у росяній травичці.   Коли Сонце заходило, люди розпалювали вогнища — на березі річки, озера чи того ж таки ставка.  Молоді, та й не лише молоді – стрибали через вогонь. Щоб очистити себе від усіх гріхів, вроків та пристрітів, треба було перестрибнути вогнище тричі. А коли через вогонь стрибала пара, міцно взявшись за руки, вважалося, що розлучити закоханих не в змозі жодна сила.   

Головними «дійовими особами» свята були Купало – символ родючості й достатку, та Марена – уособлення зимового холоду та людських хворощів і голоду.  Навколо опудал Купала і Марени  водили коло, співаючи купальських пісень.  Насамкінець опудала спалювали чи топили.Затим наставала таємнича пора, оповита повір’ями і легендами. Дівчата ховалися від хлопців, аби почати ворожіння.  

Кожна плела вінок, ставила в ньому свічку і пускала на воду. Якщо віночок пливе рівненько, а свічка не гасне – дівчина незабаром вийде заміж. Якщо крутиться на одному місці – доведеться ще дівувати.  Якщо ж (цур тобі, пек!) потоне – заміжжя бідолашці й зовсім не судилося.      

За вінками дівчата бігли берегом, аби подивитися, куди   віночок пристане – бо ж туди й заміж іти доведеться.  Тим часом хлопці теж часу не гаяли. Кожен намагався встерегти вінок своєї коханої, аби виловити його й наступного дня повідомити любій дівчині, що засилатиме сватів… 

Одне з найчарівніших повір’їв нашого народу  говорить, що цієї фантастичної ночі, просто опівночі, розкривається вогняна квітка папороті.  Хто її знайде – стане власником прадавнього коштовного скарбу. А хто зірве – решту своїх днів розумітиме мову тварин і птахів.

Старші люди оповідають, що за всі часи, скільки стоїть світ, мало кому вдавалося знайти цю квітку – надто коротке її цвітіння, надто швидко вона в’яне. Якщо ж таки пощастило – треба миттєво підкинути її, й вона впаде простісінько на те місце, де скарб закопано. Чи довелося вам побачити квітку папороті?  Мені – не доводилось. Але ж це зовсім не означає, що не варто вірити в дива і тішитися з чар, що їх дарує розкішна  Купальська Ніч...